Сестра Алергія

— Подруго, не йди! Любонько, залишся з нами…
— Ні, я мушу все Йому сказати!
— Та ти ж бачиш, які буремні часи зараз. Море он яке неспокійне було, а тепер раптом ущухло і запах дивний якийсь з’явився. Неприємностями тхне.
— Не пробачу собі, якщо не скажу за свої почуття!
— Отож бо й воно! Ти в нас така чутлива. Доведуть тебе твої почуття до консерви “Кильки в томаті”. Братська могила! Не йди, пересидь з нами, люба!

Але русалка не слухала колежанок. Перед її очима мерехтіли кадри з минулого, коли Валєра катав її на Небесному Коні. Ото дав він тоді жару! Та й вона добряче сала дала. Обгортались жиром разом та лежали впритул одне до одного так щільно, мов сардини в олії. А як Він дивився! Цей погляд не переказати словами! Аж очі заливало Його слиною, наче цілу добу в роті не мав нічого пристойного, а дівчині від того аж памороки забивало.

Колежанки заздрили, бо її врода не знала рівних у Всесвіті. Казали: “Оно йде Валєра та Його Алергія.” І вже не знайдеш кінців, чи то ім’я її було до того, чи вже після. Так якось прижилось, так і пішло, попливло, посунулось.
— Валєра, а що то в тебе висипало? Невже через Алергію? — відпускали свої сарказми на волю русалки.
— Валєра, дай краба! — ніби дивувались коники морські. — А чому очі такі витрішкуваті та червоні? Ото вже та Алергія!
— І давно це в тебе чухається? — глузували медузи, — Мабуть відтоді, як Алергія пристала!

Валєру ці слова оминали, а от Алергія думала, що то кохання. Бо Він був перший чоловік її. Єдиний. Адже більше ж чоловіків у світі ще не було. Звідки їй знати, яке воно кохання насправді? З чим порівняти? Не з припливами ж та відпливами щомісячними!

А тепер там далеко все гуркотіло та палало. І так само було в її серці. Нутром відчувала вона, щось відбувається. Щось, що змінить усе назавжди. І їй було потрібно туди, доки не пізно. Вона махнула хвостом на подруг разом з їхніми застереженнями та попливла на звук палаючих вихлопів.

Вже за кілька метрів щось почало їй свербельно пекти та пекельно свербіти. Вона дерла себе коралами, але пливла вперед. Дедалі ближче до місця, свербіло вже так, наче шкіра з м’ясом злізала. А потім все вгамувалось.

Перед нею стояла крабом Холєра, натягуючи труси.
— А Валєра вийде? — тремтячим голосом промовила закохана дівчинка.
— Та він наче і не заходив, — вона навмисне вимовляла Його з маленької літери, щоб насолити в кухоль.
— А ти що таке?! — продовжувала Холєра.
— Я — Алергія. Можна мені до Валєри хоч віями доторкнутись?
— Що ти — Алергія, я бачу. Але яке там “доторкнутись”, на тебе дивитися страшно! Ти себе у чистій хвилі без піни бачила? Там нема ніяких вій, збрило.

Молодиця глянула, та її аж заціпило. Від гарного тіла лишився самісінький скелет. Усю красу та вроду, якою вона завжди дивувала Валєру, здерло коралами, відшліфувало піском та змило водою так, що не лишилося і сліду. Чим тепер вражати? Танцями? Смішно. Піснею? Страшно. Від цих думок дівчина втратила рештки свідомості та сил і впала прямо там на місці. І більше вже ніколи не вставала, так і не сказавши найважливішого в своєму житті тому, краще за кого у світі нічого не мала.

А Валєра побачив ті кістки, коли прокинувся на Другу Валеріанську Добу з Великим Бодуном. І так вони Йому запали в душу, що втілив Він той образ у Холєру, назавжди закарбував їй його, так би мовити, коли відправив з Бабайкерами на Землю. І тому відтоді так виглядає Холєра без макіяжу, і скільки б косметики не накидувала на себе, але врешті Алергія бере своє.