Глава 3. Дизайн від Холєри

Десь у паралельному Всесвіті могло би це статись, і так би ми всі і хотіли, але ніт. По справжньому Курвограду в добре знайомому нам часі та просторі човгав собі дід. Він був вдягнений у довгу аж до самої землі шкіряну вишиванку з каптуром, підперезану мотоциклетним ланцюгом та вишиту металевим тросиком. Однією рукою він тримав патерицю з чимось на зразок карбюратора угорі та лічільником кроків унизу, а другою не давав падати клунку АТБ, перекинутому через плече. Довжелезна борода сама підверталася вперед з кожним кроком, щоб дідусь не наступив на неї, і вказувала йому напрямок мов компас.

Раптом патериця почала вібрувати, а з карбюратора закапало.
“Ну, все! Приплили! — зітхнув дідо.”
Він підвів очі догори і побачив вивіску “Berloga Group”.
— Вег-один-о-да дро… — спробував прочитати вголос по складах. — Трясця вашої матері! Як це вимовити, взагалі?!
Ще кілька разів вишпетив все іноземне, що бачив за сьогодні, а потім наставив на двері патерицю карбюратором вперед. Двері відчинилися і дід ввічливо спитав:
— Можна?
— Войдітє, — промовив чоловічий голос на мокшанському говорі, не підвівши голови і, може, тому навіть не помітивши, що сталося.
— Валєру в хату! — прогудів дідо, щоб чітко визначити мову спілкування.
— Вік Холєру не катать! — сполохнувся чоловік, намагаючись відповісти якомога адекватніше.
Дід підозріло поглянув на нього з-під брів, озирнувся у приміщенні та почав роздивлятися татуювання. Крізь хащі на грудях проступала відома картина “Холєра пожирає бісового сина”, на лівому плечі вона вже їхала на мотоциклі, а на правому встромляла Палець Валєри собі до рота.
— А що то в тебе на жупанчику написано, добродію? Не можу прочитати. Це не по-нашому?
— Це по-американськи. Berloga na kitch. Фест такий.
— А що це означає, синку?
— Біс його знає, це ж дизайн від Холєри. Нічого не ясно, але цікаво до всирачки. В мене ще кошуля є Sons of Karas. А що то воно за Karas – ніяк не збагну.
Дід заплющив очі, ніби згадував минуле, але дивився у майбутнє:
— От якби зробив хтось для нас, для українців щось наше, справжнє… Сини Тараса, наприклад. Ти б носив літнявку таку?
— Залюбки! І ще б іншим радив.
— Або Олешківські Піски…
— Авжеж!
— Горішні Плавні…
— Сто пудов!
— Не лайся, Холєра тебе дери! — пристрожив дід. — Чомусь у нас всі хочуть бути ковбоями, феями та байкерами. Хочуть копіювати чуже як Холєра! Мало хто заглядається на чабана, повітрулю або козака-характерника. Чи то не знають, чи бояться питомого, бо ж на нього перетворитись, як оком змигнути. Це як лаятись не по-нашому: доки в кіно хтось “факає”, воно і не чипляє ніби, а скажи ти “трясця”, і вже трусить. Отака сила спражніх заклинань. Може тому і бояться?..
Хлопець стояв, ніби йому забило памороки. Все тіло звели корчі.
— Алюмінь! — крикнув дідо, поклавши другу руку на карбюратор.
Малого відпустило. Він кинув оком навколо, згадуючи, де він і що тут було.
— Хто ти такий, дідо? І звідки будеш?
— А нізвідки! І ніхто. Я, юначе, Дід Пихто.
— Еге ж, а я тоді баба з пістолетом, – обережно поглузував малий, криво усміхнувшись.
Він хотів вже прощатись з гостем, але чомусь не міг поворушити губами. Раптом у руці відчув щось залізне та холодне. “Ключ на 40, — подумав хлопець, бо як справжній “дніпровод” він завжди за нього думав, — або лещата. А може коробка передач нова?..”
Дід повів очами від голови хлопця вниз до його руки, і лише тоді малий зміг побачити, що там. В його руці був справжній Форт-12 з гравіюванням “Улыбок тёбе дед Мокар” і маркуванням Міноборони.
— В мене уява багата, як циган на блохи! — пирхнув Дід, – Я вже бачу на тобі довге зелене волосся, мереживну сукню, грудей штук п’ять… Зараз набої тобі на надої заміню, бо магазин тепер ти маєш набагато кращий за свою комору. Мені продовжувати чи ти вже увірував?
Велика густа крапля, чорна мов відпрацьована олива, впала з-під бідолахи та гучно ляпнулась об підлогу.
— Ну добре, — зглянувся дід над нетягою, — Вважатимемо це за сльозу. Ти ж більше не будеш так, правда?
Продавець лупнув очима.
— Ну, то карбюратор тобі в конденсат! — дід спрямував патерицю на чоловіка і той осунувся на стілець позаду. Отямившись вже вдруге, небіж почав мацати себе і перевіряти, чи все на місці, і чи нема нічого зайвого з того, що бородатий наплів. Коли він підвів голову, дідуган вже як здимів.

А в цей час десь не в паралельному, а геть в справдісінькому всесвіті, навпростець через ліс невідомою ще нікому ендуростежкою весело крокував дід. В одній руці його була патериця, за спиною клунок АТБ, а з-під носа розліталося дивне муркотіння, у якому ледь-ледь можна було розібрати слова:
“Свідки мої, свідоньки, свідоньки мої! Де ж ви мої свідоньки, де ж ви солов’ї?..”