Глава 12. Богіня

На годиннику була шоста ранку. У вікнах будинку навпроти запалювали світло та бігли під ялинку шукати подарунки. Діти спали, мов янголи. Єдине, що видавало в них норов байкерів та нещодавні пригоди, – це богатирський хропіт та ще деякі звуки та запахи. Мама поставила торбу з робочим реквізитом у передпокої, поклала пілон на підлогу та підійшла до дитячого ліжка.

Знову мотоцикли сняться, – промовила вона та провела рукою по голові Пістона, помацавши кільця пірсингу на його вухах.
– Шатунчику мій… – пані з подивом кинула оком на плече сина, де виднівся якийся малюнок.
Придивившись, вона побачила татуювання з зображенням поршня та написом “Пістон”. Мама зірвалася з місця мов “кувалда”, підбігла до доньки і стала, як вкопана: – Бусинка моя…
У дівчини теж було татуювання: хижа пташка, схожа на сокола (насправді, то сапсан), та напис “Я є Буса”.
– Ой, не вберегла я вас, діти мої дорогі, – прошепотіла жінка та закрила обличчя руками. З-під долонь впало кілька великих сльоз, в’язких, мов мастило до вилки чи св.Джек на стінках склянки, здатних підняти мертвого з могили!.. Але дітям, що зараз бачили щасливі сни, ця жива вода була без діла.

Ставши перед темним вікном, де виднівся лише повний місяць в темряві, жінка швидко скинула одяг, бо він почав їй муляти і щось нестерпно свербіло під білизною. Витатуювані на всю спину крила змахували з кожним подихом; діва Марія, набита посередині через увесь хребет, то плакала, то сміялася. Унизу на попереку сяяли великі літери: “Богіня”.

– Ну, Валєра! – промовила жериця, – ну, пагаді!

Кіндець.